Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Журбі та смуткові гостинно відчинять

Звик серце я своє у самоті осінній.

Зі мною любощів ти засівала лан.

З лихого сімені поріс лише бур’ян…

Шкода! Пощо твій жаль, на дорікання схожий?

Що чар солодкий твій, подібний до вина,

Як тільки гіркота мене впоїти може,

І здатна лиш печаль наситити одна!

СОСНИ В СНІГУ

На полі в сивизнах завії,

Куди не сягнути оком,

Сосни, як сестри надії,

Стоять у снігу глибокім.

В понурім застиглім димі

Снігів, крізь вітрів заслони

Голками шумлять живими

Соснові зелені крони.

А ясені та берези

Завидують зелені сосон,

Безлисті, наскрізь промерзлі,

Дивляться заздрісно й косо.

Берези та ясені, годі! —

Від заздрощів ламляться віти,

Але не зломити негоді

Того, хто вміє терпіти.

Нестерпні хуртечі й завії,

Та ми перетерпимо все це,

Щоб сяяли знову надії,

Ти ж знаєш про те, моє серце.

Дмитро Вітовський

(1887–1919)

Народився в с. Медуза на Прикарпатті. Закінчив Станіславівськугімназію та правничий факультет Львівського університету.

Був членом Головної Управи Української радикальної партії, організатором «січей», головою драгоманівської таємної організації,один із найактивніших провідників студентської молоді.

За активну політичну діяльність був засуджений та позбавленийстаршинського ступеня австрійської армії, якого отримав у 1908.

Від початку війни – в легіоні УСС. Був стрілецьким ідеологомта одним з неформальних лідерів УСС.

Видавав газету українських січових стрільців «Шляхи», писавновели та поезії у прозі, які публікував у багатьох часописахГаличини і Буковини.

Один з керівників Листопадового чину у 1918 у Львові, командир збройних сил ЗУНР, державний секретар військових справЗУНР. У травні 1919 – член делегації на мирній конференціїв Парижі, яка домагалась припинення агресії Польської державипроти ЗУНР.

Повертаючись в Україну, загинув в авіакатастрофі.

ПЛИЛИ ЗВУКИ…

І плили дивні, чудні звуки,

Спершу любовні, тихі, милі,

Відтак знов голоси розпуки,

Що десь кінчаться аж в могилі.

І плили, плили ті акорди,

Лились поволи, сумовиті,

То піднімались, дикі, горді,

І знов втихали в жаль сповиті.

Чим раз то тихше все бриніли,

Мовкли поволи, замовкали,

Вкінци згубились, заніміли,

І десь – далеко-ген – пропали.

* * *

Цілий схід зайнявся полуміню. Хмари горіли пурпурою, а їх окраї капали кров'ю.

І глянуло скривавленим лицем на землю сонце і судорожно скривилось. І разом з його промінєм злетів на землю Страх і Сум.

І зірвавсь вітер, повіяв по полі, розвіяв мраки і затрубів трубою на ліси, на гори. Затріпотіли корчі: Страх… Страх… а верхівля дубів та буків шуміли: Сум… Сум… Сум…

Безоглядною громадою злетіло гайвороння й залунало зловіще: Кров… Кров… Кров…

Зафилювало збіже, сині блавати та червоні маки, а гайвороння кракало глухо: Кров… Кров… Кров…

Зашамотів очерет, і колишучи тремтів шепотом жахливим: Страх… Страх… Сірах…

Протяжно бовкнув дзвін один і другий і третій: Кров… Кров… Кров…

Над селом сходило друге, ще червоніше сонце.

За лісом третє, а там – четверте.

Ціла земля зайнялась полуміню!

А між хрестами на кладовищі неслися хмари диму, а вихор писав по землі огненними іскрами: Гнів… Гнів… Гнів…

Гуділи дзвони, вила буря, глухо стогнали ліси та гори!

І блідли хмари – а земля багряніла.

ЛЮБОВ

Кінчився день. Сонце ховалося за гори, шукало нічного ложа.

До села доїжджає гість з України. Вертає по тяжких трудах до Неї – милої.

В очах задума, в душі неспокій, на лиці піт і порох.

Радість… її хата… садок… ясний місяць… брехання собаки…

Скочив. Скрип воріт… Він під вікном.

У хаті Вона й син і муж її.

Відскочив, біль… Нахилився, вхопився за голову. Хвилина… боротьба в серці, в мозку, в душі.

Гук… три стріли – чотири трупи… брехання собаки… іржання коня.

Богдан Лепкий

(1872–1941)

Народився в родині священика у с. Крегулець на Тернопільщині. Закінчив Бережанську гімназію, вищу освіту здобув у Віденському та Львівському університетах. Після університету кілька років (1895–1898) працював вчителем Бережанської гімназії, викладав українську та німецьку мови й літератури.

На початку 1889 р. Б. Лепкий з дружиною переїжджає до Кракова, де викладає українську мову та літературу. Знайомиться з польськими письменниками з літературної групи «Молода Польща» С Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, С. Пшибишевським. Письменник часто приїздить до Львова, приєднується до літературної групи «Молода Муза».